Протягом останніх десятиріч значення Південно-Східної Азії у системі міжнародних економічних відносин, насамперед у басейні Тихого океану, неухильно зростає. Певним чином це пов'язано з підвищенням актуальності таких факторів, як сприятливе географічне та військово-стратегічне розташування держав регіону, їхні багаті природні ресурси. Але ще більш посилене значення країн Південно-Східної Азії у сучасному світі зумовлене їхнім політичним та економічним розвитком. Треба також врахувати, що Південно-Східна Азія - це складова частина тихоокеанського регіону, підвищення ролі та значення якого у розвитку світового господарства визнане в усьому світі. Ще наприкінці XIX ст. Державний секретар США Дж. Хей казав, що Середземне море - це океан минулого, Атлантичний океан - океан теперішнього, Тихий океан - океан майбутнього.

І справді, нині азіатсько-тихоокеанський регіон перетворюється на могутню світову силу. Спеціалісти визнають, що центр інновацій економічного прогресу у світовому господарстві зміщується саме в цей регіон, і він стає лідером економічного розвитку на новому, п'ятому етапі технічної революції (за теорією М.Д. Кондратьєва). Регіон Південно-Східної Азії неоднорідний і не складає групи країн, для яких характерні ті чи інші спільні тенденції соціально-економічного та політичного розвитку. У післявоєнний період, в ході формування та зміцнення національного суверенітету країн Південно-Східної Азії сталося їхнє розмежування на дві основні групи держав. Одна з них - а саме В'єтнам, Лаос та Камбоджа - обрала шлях соціалістичного розвитку, а інша - представлена Асоціацією Південно-Східної Азії (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни - пішла по шляху ринкових відносин. Усі країни Південно-Східної Азії стартували приблизно з одного й того самого початкового рівня. Однак колишні соціалістичні країни Азії не змогли досягти таких вражаючих результатів економічного розвитку, як сусідні країни-члени АСЕАН. Господарства В'єтнаму, Лаосу й Камбоджі у 80-х роках мали аграрну спрямованість при значному використанні традиційних методів у хліборобстві, характеризувались майже повною відсутністю обробної промисловості, широким використанням натуральних форм господарства, традиційною структурою виробництва. З другої половини 80-х років у колишніх соціалістичних країнах Південно-Східної Азії почався перехід до ринку, але й наприкінці 80-х років, згідно з класифікацією ООН, вони, як і раніше, належали до групи країн з низьким рівнем доходу на душу населення - менш ніж 500 дол. У цей таки час Індонезія, Малайзія, Філіппіни та Таїланд - це нові індустріальні країни (НІК), як то кажуть, "другої хвилі", які належать до країн із середнім рівнем доходу на душу населення - від 500 до 3000 дол. І нарешті, Сінгапур - держава з високим рівнем доходу на душу населення, вище ніж 3000 дол. У цілому ж Південно-Східна Азія, як особлива економічна зона, характеризувалася динамічним розвитком. Темпи економічного росту країн цього регіону у післявоєнний період були одними із найвищих у світі. Хоча, і це цілком зрозуміло, за зовнішньою сприятливою картиною приховувалася глибока диференціація за темпами економічного розвитку окремих країн Південно-Східної Азії. Нові індустріальні держави світу впродовж останніх 20-ти років використовували різні механізми та інструменти ринкової трансформації, а відтак мали різні соціально-економічні результати. Враховуючи складність спільної характеристики НІК і різні позиції вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо їх класифікації краще всього останні розглядати в таких мікрогрупах:

Південна Корея;

держави - "дракони" (Гонконг, Сінгапур, Тайвань);

держави - "тигри" (Малайзія,